5288

Неотложная помощь

Фотопроект 3 «За маскою хірурга»
24.09.2018

Координатор контакт центра Добробут
Перезвонить вам?
Да

«Медицина — це некрасиво, коли ростеш у родині медиків», — каже вона.

Для нас з боку — тривожно-урочисті білі халати, благородні рятувальні пориви та квіти вдячності, а для них, дітей з лікарських династій, — це коли мами чи тата повсякчас немає вдома. Проте Юлія Шукліна підхопила естафету поколінь і стала третьою гілкою медиків у сімейній історії. Понад 22 роки вона працює хірургом у відділенні оториноларингології.

«З того часу як я зрозуміла, що продавець морозива не може його їсти безкоштовно, вирішила стати лікарем».

Вона виросла на чергуваннях — батько працював у Інституті онкології. Він відмовляв як міг і влаштовував суворі випробування. Проте, знизуючи плечима, вона стверджує, що хірург — це доля, від якої не втечеш.

Юлії було непросто. Непросто довести рідним, що вона теж може не гірше, непросто довести і чоловікам, що жінка може професійно оперувати без зайвих емоцій.

«Мені доводилося працювати втричі більше, аби просто показати, що я можу бути в цій професії на рівні з чоловіками». Проте Юлія не шкодує про витрачені зусилля і з мудрою посмішкою дякує долі за хороших учителів.

Сьогодні вона вже сама є наставником для молодих колег. Під її крилом — все відділення. Наодинці у своєму кабінеті вона найчастіше згадує куратора в інтернатурі, яка теж була хірургом і стимулювала Юлію йти в професію з «чоловічим профілем». «Захочеш — зробиш», — металево-безпристрасним тоном любила повторювати куратор. І сьогодні Юлія точно знає: «Щоб не сталося,
хто б що не говорив, професіонал завжди робить те, що повинен». За будь-яких умов.

…Якось під час сімейної подорожі на борту літака у пасажира стався епілептичний напад. Розгублені стюардеси під прицілом її чітких команд швидко надали належну допомогу. Вже згодом чоловік їй зізнався: «Мені було страшно, люди аж затамували подих, а ти працювала, як робот, наче тобі байдуже». У такі хвилини їй дуже хочеться зустрітися поглядом з тими, хто не вірить у хірургів-жінок, у зібраних організованих спеціалістів, яким чомусь «інкримінують» гендер.

«Насправді я емоційна і дуже переживаю за пацієнтів, утім це не ті емоції, які заважають зібрати думки докупи. Це емоції, що дають змогу краще відчути пацієнта». Вона розказує про 76-літню жінку, якій видалили пухлину, проте вона все одно приходить на прийом. Юлія запевняє жіночку, що ці візити вже можна не продовжувати, проте пацієнтка трепетно відповідає, що лише в неї вона чує звертання «дєточка»…

Бути душевно-уважними вона закликає і своїх колег: «Емоційне забарвлення викликає більше довіри у пацієнта, допомагає йому відкритися і щиро розповісти про все, що турбує, без замовчувань важливих деталей».

Юлія точно знає, що час — найкращий лікар, адже саме з часом в її спеціальність прийшли такі інноваційні технології, про які вона на початку кар'єри могла лише мріяти. Специфіка її операцій — втручання в ділянку голови. Пацієнту морально тяжко бачити і відчувати кров на обличчі, саме тому Юлія у такому захваті від можливості ввести пацієнта в сон під час операції. Сучасна медицина відмовляється від місцевої анестезії, оскільки вона все одно лишає неприємні відчуття і спогади. Особливо ті аденоїди… Із сумом Юлія згадує, як дітей доводилось прив'язувати до стільців, наче в катівні. А тепер діти можуть пройти через видалення аденоїдів уві сні й не втікати із жахом по коридору. Вони сміються і обіймаються, обіцяють приходити ще. Діти не відчувають страху крові та побоювання перед лікарями — це дає шанс виростити здорове покоління на засадах профілактичних візитів.

І, звичайно, ендоскопічна техніка. Про це вона може говорити годинами з придихом, адже великі розтини на обличчі залишилися в минулому. Десять років тому операція на лобній пазусі тягла за собою стаціонар на 10 днів плюс трубки ззовні, розріз через все лице… Сьогодні доба чи дві — і можна вийти в люди без втрати соціального статусу, без відриву від робочих процесів. Хіба не чудо? Справжнісіньке!

Ще глибше і швидше, аніж ендоскопічна техніка, проникає в людину звичайне співчуття. «Я намагаюсь ділитися не лише досвідом, а й тим, що в серці. В медицині неможливо бути байдужим. Це ж не завод деталей. До тебе приходить людина зі страхом, їй боляче. Наше завдання — вислухати не завжди приємного співрозмовника, адже під час хвороби ми стаємо досить неприязними».

Юлія знає це напевно і любить повторювати вираз Боткіна: «Якщо після розмови з вами протягом 10 хвилин пацієнту не стало краще, ви поганий лікар». І пояснює, як у медицині працює «любовний трикутник»: «Є хвороба і лікар, а пацієнт посередині. Завдання лікаря — схилити пацієнта на свою сторону, заручитися його підтримкою у рекомендаціях і в настрої, і тоді лікар перемагає хворобу».

А ще лікар може перемогти самого себе, якщо безперервно розвиває свої навички та змінює горизонти. Юлія із сумом згадує 1996-й, коли їй, випускниці, було нереально важко поїхати за кордон на стажування. Сьогодні земна куля значно «зменшилася»: можна відправити резюме і знайти контакт у два кліки. Звичайно, це вдосконалення вимагає коштів, але і знання, які надають допомогу сотням пацієнтів, безцінні. Це вона повторює колегам, коли збирається у відрядження; повторює своїй родині, коли витрачається частка сімейного бюджету;
повторює собі, коли доводиться вчитися на трупах та органокомплексах.

— Сину, не бійся! Я теж, коли була малою, ходила до Юлії Володимирівни!

Неймовірно, але серед її пацієнтів і справді є ті, що приходять сім'ями. Мабуть, лише у професії лікаря можливий такий виток спіралі часу. Ці родинні візити для Юлії особливо зворушливі, бо є проявом справжньої довіри.

Такі прийоми для неї своєрідна компенсація непрожитого у своїй сім'ї: перервані черговим викликом родинні застілля, незаплановані відпустки, чергування на новорічні чи великодні ночі… Одного разу чоловік за 9 місяців купив квитки на театральну прем'єру, планували чудовий вечір, але професія «вирішила» інакше. Юлія замість себе відправила подругу. Після операції в телефоні десятки повідомлень від знайомих, що бачили чоловіка з іншою… І смішно, і сумно…

«Сім'я має розуміти важливість роботи лікаря. Лише тоді зникають образи і народжується цінність поодиноких годин разом. Тоді родина із розумінням чекає, коли ти з нічного чергування йдеш спочатку не додому, а до сусідки, бо та просить тиск перевірити…».

Утомленим спокійним голосом Юлія зазначає, що їй не вдається бути ідеальною дружиною та мамою, втім вона і не прагне, адже її покликання — творити життя в несімейних стінах. «Хорошим лікарем не народжуються. Таким стають, коли постійно в роботі. Часто через біль помилок, втрату особистих переживань. Хорошим лікарем завжди керує лише бажання вчитися щодня, щоб ставати кращим і працювати краще».

Последние записи
Заказать обратный звонок
Введите Ваш телефон
Все тематики