- Володимирович, терміново! Викликає черговий…
У нього ранки починаються не з кави. Чорні ночі розділяє білим днем медичний халат. За неповних 20 років стажу хірург Максим Щербина звик жонглювати сном і бумерангом відкидати думки про голод, коли на часі робота. У розмові чекаєш на пишні слова про обов’язок, покликання і все таке, але на запитання «А де ж у графіку сніданок?» він просто стримано зазначає, що біля п’ятої можна вже і перекусити.
До першої години дня у нього планові операції, прийом пацієнтів, потім Володимировича обступають з адміністративними питаннями – Максим очолює відділення. Проте цей розмірений режим радше намріяний, адже що таке «плановий» у графіку лікаря? Так, насмішити Бога…
Розказує, як на своє день народження приймав не тільки привітання, а й раптовий виклик від прооперованої. Довелось повторно проводити операцію. Це життя хірурга, в якому несподіванки – річ закономірна.
«П’ятихвилинка з колегами і 5 хв виділю на каву… Не забути звірити кошториси… передивитися знімки Петровця, операція о 10тій… Степанівна у відпустку, за маніпуляційною закріпити… Пропущений від дружини…Зранку просила набрати…Вилетіло зовсім…. Записати, забуду знов, чи вже ввечері… На вихідних треба буде…»…
- Максим Володимирович, от гляньте цей знімок…
Колеги люблять з ним радитись, а він не відмовить, бо «надавати впевненості – це робота завідуючого». Окремо – вони, як спалах сірника, а разом – вічний вогонь на варті життя, який підтримують по черзі, буквально – чергуваннями. Вони не бажають один одному «легкої операції», «спокійної ночі» - прикмета каже, що буде навпаки. Проте завжди на це сподіваються. «Все буде добре», - як мантру повторює Максим колегам навіть унайскладніших ситуаціях. І обнімає. Руки хірурга вміють лікувати і без
скальпеля, якщо серце лікаря чуйне.
- Максим Володимирович, потрібен Ваш дозвіл і підпис, гляньте, будь ласка…Ви встигнете до 15-тої?
Взагалі-то він планував снідати і хоча б каву, але треба передати документи на закупку…Ще не забути набрати дружину…
У вайбері повідомлення від доньки – дружина хитрує так завжди, коли він не встигає чи забуває вийти на зв’язок. «Безпрограшний хід конем», - подумки усміхається, бо, звісно, повідомлення від доньки він прочитає відразу.
… Сім’я – це те, що надає йому сили, коли робота виснажує нанівець. Вони живуть за містом, і дорога додому – це його трамплін в обійми природи, де жага життя наповнює знов бажанням рятувати пацієнтів.
У нього донька і син. І дружина, яка щоразу вкладає їжу на роботу, бо знає, що інколи час на сніданок – те, що в радіусі простягнутої руки. «Якби не дружина….розумієте, оті нічні дзвінки на виклики… це непросто. Професію лікаря повинна розділяти вся сім’я, інакше просто неможливо», - з паузою, задумливо зауважує Максим.
- Добре, люба, я пам’ятаю, не забуду.. Ні, ще не снідав, не мав часу. Добре-добре, спішу, давай пізніше!
Інколи оперувати доводиться без підготовки – вимагає ситуація. В хвилини зібратися з думками, відкинути всі справи і бігти в операційну. В такі моменти забувається все: особисте та нагальне, холод-голод, біль та тривоги… Стерильність операційної перегукується зі стерильністю почуттів. Адреналін повністю розчиняє думки про ранкову каву. На авансцені лише стан пацієнта, який диктує поведінку.
Для справжнього хірурга, якого покликала професія, операції – це нерв життя. Максим зізнається, що через два дні без скальпеля в руках починає тужити за професійним драйвом, з’являється дратівливість, неспокій. Вихор думок навіює лік годин, за які міг би комусь допомогти, вирішити проблему у прямому сенсі слова «оперативно». Жодна кава так не бадьорить, як відчуття того, що ти потрібен на своєму місці!
Його сніданки – це полуденки, і часто з терпкою кавою, адже релаксувати з чаєм 5 o’clock – задоволення не для робочих буднів. У кав’ярні поодинокі любителі круасанів, що так само поодиноко визирають з напівпорожньої вітрини. І він, нарешті, може усамітнитись теж, перевести дух і згадати про все, що забулося у робочому ритмі. Дзвінок дружині, повідомлення доньці, нотатки в
телефоні…
Він намагається хоча б двічі на тиждень заглядати у спортзал, щоб розвантажити руки. Живе за містом, щоб розвантажити душу. Проте найскладніше – розвантажити голову, бо навіть за сніданком ніж у правій руці нагадує йому про підготовку до завтрашніх операцій. Це життя хірурга: він проживає кожен день так, щоб пацієнт зустрів свій сніданок завтра. І байдуже, що про свій згадується лише під вечір…
